категорії: блоґ-запис

кольорові сни. дороговкази для подорожніх

теґи: Вікторія Осташ, Київська літстудія "Перехрестя", ПОЕЗІЇ
  • * *

    • дорожніх вражень омана

стають виразними сни

на мить – коротка нірвана

а далі – страх голоси

і все щось манить і кличе

та не пускає однак

і хтось сміється в обличчя

перекидає навзнак

думки ховаєш під ковдру

гориш вогнем німоти

та роздирає аорту

ілюзіон суєти

і гріх твоїх неповернень

розтане в стогоні гальм

нова зупинка – Губернія…

і той-що-будить – рінгтайм

 

  • * *

    • чи я любила чи просто ним жила

нанизувала будні наче бісер

пощерблений на шворку для білизни

мовчали вдвох а поряд час чвалав

розмінював надії на жетони

(одвічне – на пластмасове) живі

бажання на об’їдки в рукаві

хоч все було – і величальні дзвони

і птахоспіви і зірки з небес

і сни і яв – вся повнота чудес

по всьому – тиша і… щемливий спомин

 

            * * *

хто вмер і не знає за віщо

а хто животітиме ввік

якої їм вітер насвище

з-поміж недозрілих повік

ті очі що правди не вздріли

ті вуха що чують лиш грім

ті душі – про всесвіт не мріяли

змиваючи світу грим

усе воно – зими-весни

світанки-і-сутінки

під поглядами воскреслих

змаліло – туман… віки…

єдиного сенсу спраглі

єдиного Слова – в нім

усотуєм світла драглі

те щастя – ковтком однім!

 

 

  • * *

    • балаклія. вулиця жовтнева

хтось жиє… дід бабця як коли

спека чи негода – стежить ревно

потяги як в небі журавлі

завмирає погляд на крайнебі –

наче долі власної окрай

прозирає вічности перебіг –

свій нагальний клопіт забуває…

перегук коліс як колискова

чи снодійне – засіб «противсих»

вулиця жовтнева світ казковий

марення проїжджих… стукіт стих

 

  • * *

    • живти і не боятися провалу

чужих очей заглибин і проваль

зужити незугарности навалу

живитися від світла як трава й

гріха не знати не хвалить чесноти

і вигляд не вдавати переможний

ані уперше ні тобі усоте

й страху не знати (та хіба що Божий!)

цей світ як був лише здається гіршим

із розмаїтішим і глибшим злом

хай хто себе богообранством тішив –

однаково залишиться зелом

для подвигу найближчого якого

найважче полюбити як себе

хоч кресли наймагічніше триколо

хоч триколором розмалюй хребет

 

  • * *

    • ти дівчинко-душе нічийна доле

за потягами стежиш з пелюшок

спливають днів віки печуть глаголи

а ти мовчиш крізь невблаганний шовк

чужих життів – і придорожнє жито

усотує краплинки сліз твоїх…

мо’ образ цей (немовби і зужитий)

тримає досі нас серед живих

 

  • * *

    • то по складах а то і цілослівно…

чи так його читати чи інакше –

прапам’ять збереже тебе дослівно

ін’єкцію історії здолавши

 

чи є в тім щастя і чиє воно?

чуже – незнані знаки на папірусі

розради нитка – знайдене руно

божественого виспіву на кліросі

 

наснажена метафора життя

одвічна – із любови – тріпотлива
сама пливе (який тут паротяг!)

попутній вітер не порве вітрила

 

 

я…

я мала тебе розуміти

без слів і без жестів… так є

але все життя твоє – літери

недорозшифровані знаки

й у співі твоєї пташини

легенди не нашого краю

якщо і злетить на вершину

з-під снігу – і та не Крихая

і як не жалітися милий

на воду що є не гаряча

на холоднозимнобезкрилий

неспокій і душі незрячі…

 

ти…

неначе і правда що ти не приходиш даремно

і руки твої не порізані вени ховають

ти дівчинко хлопчику друже чи вороже кревний

коли то стається із рейок зіходять трамваї

ти плачеш за предками що відійшли за всі межі

звичайного світу із виду загублені наче

ти рідко смієшся у хвилях безмежних мережив

ховаючи віру від поглядів звуків означень

коли тобі боляче очі блищать навіть більше

а надто твій голос звучить гвердцителевим співом

твоя легковажність шокує як вирок старійшин

ніколи не вийти на берег пухнастим припливом